Звичай першого купелю

 

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Звичай першого купелю

Щоб забезпечити щасливу долю дитині, в купіль клали любисток, м’яту й інші трави, які мали заспокійливу, протизапальну дію й сприяли здоров’ю немовляти. Зокрема, на Поділлі в купіль дівчинки кидали пелюстки з першої квітки ранньої півонії. Її при розквітанні стерегли, щоб ніхто чужий (в кого є дівчата) не зірвав, бо може «відікрасти» щастя.

В усіх регіонах України купіль для дитини мала надзвичайно важливе магічне значення. Зберігалися і локальні особливості звичаю першого купелю. Так, зокрема, на Гуцульщині до купелю лили свячену воду, клали хліб, а для дівчини лили ще й трохи меду. Якби хтось увійшов до хати під час купання немовляти, повинен кинути у воду монету «на щастя». Аби дитина потім була не ледача, то купали її в прохолодній воді.

На Бойківщині в першу купіль хлопчика клали корінь дев’ясила, щоб ріс здоровим і сильним, а також предмети з заліза (сокиру, свердло), щоб умів майструвати. Дівчинці – лили молоко, щоб була гарна, мед, щоб усі любили, клали голку, щоб була доброю швачкою.

На Чернігівщині до купелю хлопчика вкидали дубову гілочку, щоб виростав сильним, барвінок, щоб довгий вік мав, дівчаткам ложили калину, рум’янок, щоб були дужі й рум’яні. А також, як і в багатьох інших регіонах, клали хліб, монету для багатства, свячену воду для здоров’я.

В українців Підляшшя (тепер на території Польщі) баба-повитуха при першій купелі дитини відразу ж давала і «хрест з води», тобто ім’я немовляті, бо вважали, що дитина не може бути нехрещеною й одного дня. «Хрест з води» є, звичайно, більш первісною традицією, ніж релігійне хрещення.

Тарас Шевченко добре знав народний побут селян і поетично передав світобачення народу:

До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала…

Скупану дитину доторкали до печі, клали на припічок, щоб було здорове. У цій дії бачимо символічне приєднання нового члена родини до домашнього вогнища. З цією ж метою дитя торкали ніжками сволока, клали на кожух на покутті.

Іноді буває, що на голівці дитини залишається маленька плівочка, яку звуть у народі «сорочкою». Такій дитині пророкують велике щастя. Недарма про щасливих, везучих часто так і кажуть: «Народився в сорочці». Цю плів­ку – «сорочку» добре висушували і зберігали як святощі. Частину її зашивали у першу сорочку дитини. Ця частина вважається чудодійним талісманом і, за повір’ям, людина не повинна розлучатися з нею до смерті. Треба також остерігатися, щоб не викрали її, бо «викрадуть» щастя.

Прагматика у ставленні до дітонародження

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Прагматика у ставленні до дітонародження

Цікаві в етнографічному плані спостереження З.Болтарович про дуалізм у ставленні до дітей. Аналізуючи архівні, літературні матеріали, приказки і прислів’я, дослідниця відзначає, що часом в Україні у минулому і на початку ХХ століття можна було зустрітися з такою думкою: ніби-то селянин більше дорожить конем, ніж дитиною. Наводяться спостереження Г. Коваленка з колишньої Полтавської губернії, що «Смерть дитяти не є такою важливою, як смерть дорослої людини, особливо коли це чоловік і батько». Записані ним прислів’я: «Як умерла дитина, то щаслива година, а як умерла дружина, то лихая година». Подібні міркування знаходимо в приповідках, зафіксованих І.Франком в Галичині: «Як умре дитина, то мала щербина, а як тато або мама, то велика яма».

Очевидно, в даному випадку маємо справу з прагматичним підходом селян до повноти структури сім’ї з метою найефективнішого виконання цілого комплексу функцій. З.Болтарович доходить висновку, що таке ставлення до дітей, яке не відповідало нормам і гуманістичним принципам народної моралі, слід пояснити важкими соціальними умовами, злиденним життям українців, і саме ці моменти знайшли відбиття в селянській психо­логії, поглядах на члена родини як на суспільно-корисну особу відповідно до його працездатності.

Варто подивитися на функцію природного відтворення ще й з іншого боку: народження дитини – це додатковий і надзвичайно сильний елемент зміцнення подружжя. Таким чином, виконуючи прокреативну функцію, сім’я створює собі надійну систему захисту від різних життєвих колізій і умови для свого подальшого успішного існування.

Природний страх людини, а особливо матері й близьких, за здоров’я немовляти породжував цілий ряд забобонів, заборон, які почасти зберігаються і до нашого часу. Зокрема, подекуди дотримуються звичаю не купляти до народження дитини пелюшки та сорочечки, бо це, начебто, може зашкодити родам і немовляті. Коли в хаті маленька дитина, то не можна заглядати у вікно ввечері, не можна нічого з хати позичати по заході сонця, щоб не плакало дитя вночі, залишати надворі на ніч мокрі пелюшки, не виливати на стежку купелі, щоб по долі дитини не походили злі люди, та інше. Доречно зауважити, що вірування про вплив купелю на долю дитини відображено і в родинно-побутових народних піснях:

– Чи ти мене, мамо, в купілі не купала,
Що ти мені, мамо, щастя не дала?
– А я ж тебе, доню, по двічі купала,
Не раз гірка доля в купіль заглядала…

Статевий дуалізм: син чи донька?

 

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Статевий дуалізм: син чи донька?

 

Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий, бо подружжя служить передаванню життя: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю…» (Бут. 1,28).

Ідеальна гармонія повної сім’ї як найвищий вияв довершеності природи знайшла своє відображення в піснях, колядках тощо. Наприклад:

Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.

Про щастя мати дітей ідеться у цілому ряді українських народних прислів’їв і приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками («Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), з квітами («Діти, як рожеві квіти»), з росою Божою («Діти – то Божа роса»).

У народі постійно підтримується і стимулюється думка, що кожна сім’я повинна мати дітей. Це здебільшого знаходить своє вираження в прислів’ях і приказках, наприклад: «А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Якого важливого значення народ надавав функції продовження роду людського, добре видно на прикладі побажань на весіллях, у колядках та щедрівках («Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори»). Отже, з моменту започаткування шлюбу молодята настрою­вались на дітонародження. Цікаво, що в Україні було схвальне ставлення до багатодітності («Один син – не син, два сини – півсина, три сини – ото тільки син», «У нього дочок сім, то й щастя всім»).

Слід зазначити, що в народі по-різному сприймали народження сина й доньки. На Полтавщині говорили: «Коли багато дочок в батька – здирство, а коли сини, то веселіше». Таким чином, завжди більше раділи з появи сина, і це явище було характерним для всієї України. Як відзначає З. Болтарович, досліджуючи сімейне виховання українців, в народній свідомості закріпився погляд на сина як на першого помічника батька, який своєю працею сприяє примноженню родинного майна, як на майбутнього годувальника сім’ї, на дочку ж – як на тимчасову гостю в ній, з якою, навпаки, пов’язані лише витрати. Це ставлення виразно помітно з народної приповідки «Годуй сина для себе, а доньку для людей». Український етнограф Є.Грицак зауважив, що народження в сім’ї самих дівчат вважалося поганою прикметою, яку пов’язували з чарами, насланими на матір під час вінчання або пологів.

Негативне ставлення до жінки, яка народжувала лише доньок, не було чимось особливим, специфічним чи характерним лише для України. Наприклад, у південних слов’ян таку жінку взагалі трактували як бездітну.

До системи ціннісних орієнтацій українського народу належала думка про заборону і грішність переривання вагітності, яка культивувалась Церквою. Зібрані Р.Чмеликом під час експедицій етнографічні матеріали свідчать, що в другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні жінки-селянки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним, а вже пізніше мами-покритки могли їх підкидати, що зустрі-чалось надзвичайно рідко. Щоправда, в Центральному державному історичному архіві у Львові зберігається чимало судових справ з кінця XIX ст., у яких жінки звинувачуються у здійсненні аборту. Переважно це робили жительки міст і містечок. На селі відомі лише поодинокі випадки таких актів.

Народна мораль українців, вважаючи основним обов’язком кожного подружжя народження і виховання дітей, розглядала намагання запобігти вагітності як тяжкий гріх, а безплідність – як нещастя. Думка про безплідність як покарання за гріхи, очевидно, закріпилась в народі під впливом Церкви. Дорікати бездітній могли, скажімо, в сварці, навіть чужі жінки-матері: «Я мати дітьом, а ти що, по кропиві погубила!».

Дитячі колискові

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Значення колискових пісень

Свій внесок у формування системи етнічних еталонів і цінностей роблять також колискові пісні. Марійська мати, наприклад, переконувала свою дитину в тому, що та – невідривна часточка рідної природи: «хай сорочкою буде тобі в’язовий лист», «постіллю твоєю буде липовий лист», «хай батьком твоїм буде заяць-русак», – співала вона немовляті. На думку О.Вєтухова (1892), польські колискові сприяють формуванню дитини набож­ної (мати у них постійно просить дитині благословення божого) та схильної до життєвих розрахунків (серед колискових багато пісень-лічилок), перські – закріплюють підлегле становище жінки. Великорос же постає «у пісні своїй веселуном, балагуром та жартівником», не байдужим, однак, до матеріаль­ного боку життя настільки, що навіть у мріях про майбутнє щасливе життя дитини золото посідає чи не найперше місце.

…Ты как вырастишь большая,
Будешь в золоте ходить,
Чисто серебро носить,
Мамушкам, нянечкам
Обновочки дарить
.

Українські ж колискові, як зауважує О.Вєтухов, акцентують увагу маленького слухача переважно на іншій системі суспільних цінностей. Вони майже не розповідають «про багате, розкішне життя без праці». Фізичне здоров’я («і в ручки, і в ніжки, і в голівоньку трішки»), «добра година та щастя» – ось усе необхідне для особистого добробуту українця, ось усе те найкраще, чого бажає мати своїй дитині в особистому, підкреслимо, плані. Українські колискові містять ще величезний шар соціально-етичних еталонів і настанов.

«Суспільні інтереси у малоросійських колискових виходять на перший план. У малоросійських піснях усіх розрядів сімейне щастя поставлене вище особистого, громадському ж добробуту віддається в жертву і перше, і друге. Ідеал, що його малює (у колисковій) малоросіянка, відрізняється моральною широтою.

Бодай спало – не плакало,
Бодай росло – не боліла
Голівонька і все тіло, –
Отцю, матці на втішеньку,
Добрим людям на услугу
» (О.Вєтухов, 1892).

У колискових, і українських зокрема, особлива увага приділяється засудженню пороків і спрямуванню дитини на засвоєння бажаних якостей:

А-а, коточок,
Украв у баби клубочок,
Да поніс Галі,
Положив на лаві,
Стала Галя кота бити,
Не вчись, коте, красти ,
Да учись робити.

Головний герой більшості українських, білоруських і російських колискових – кіт, котик, колись – майстер на всі руки, приклад працьовитості та господарювання. Немає такої роботи, яка була б йому не під силу, стверджує колискова:

Ой ти, коте рябку,
Ти вимети хатку… (вар.:
«Ти скопай нам грядку«)
А ти, коте сірий,
Та вимети сіни…
А ти, котик рудько,
Та витопи грубку,
А ти, котик чорний,
Та сідай у човен,
Лови рибки повен…

Він пасе корову і косить сіно, ходить на «торжок» і дивиться за дітьми, робить безліч необхідних справ, а дитина, слідкуючи за мандрами смугастого (чорного, сірого) штукаря, не тільки ознайомлюється з переліком потрібних хатніх робіт, але й отримує позитивну установку на їх виконання, засвоює фундаментальну соціальну цінність. Не випадково, що горяни про нікчемну людину кажуть: «Мабуть, мати не співала над його колискою».

Як і слов’янські матері, африканські жінки співають своїм дітям колискові. Проте, як зазначає етнолог М. Бутовська, зміст цих пісень інший. Під час експедиції до північної Танзанії (2007) вона досліджувала колискові пісні східно-африканського народу датога. Співаючи, туземка перераховує всі труднощі, з якими вона зіткнулася, доки ходила вагітною, і хвилювання про долю дитини. Вона розповідає, як ходить для неї кожен день за водою, доїть зебру і готує їжу сім’ї, а її оберігає від небезпеки і дбає, щоб вона здобула більше худоби, коли виросте. Вона співає, що поки не нарікає на чоловіка і його рідню, він її не б’є і ставиться до неї добре, і вона сподівається, що син також буде поводитися доброчинно в дорослому житті та буде пам’ятати, як мати піклувалася про нього і любила. Таким чином, мати дає установку про те, яким є батько дитини. Якщо жінка нарікає на чоловіка, її скарга спрямована на те, щоб пристидити його й примусити поводитись адекватно. А оскільки докір висловлюється в колисковій, то він вже не може розглядатися як пряме звинувачення на адресу чоловіка і не може слугувати (офіційно) приводом для чоловічого невдоволення. Специфіка датогських колискових ще й у тому, що вони є індивідуальними й створюються для кожної дитини окремо. Не існує двох однакових колискових.

Немовлята: тілесні трансформації

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Ритуалізація тілесних трансформацій дітей

На все подальше життя – як на фізичні його аспекти, так і на суто психологічні – впливали різноманітні деформації тіла, поширені в різних етнічних групах. Так, добре відомі деформації черепа, якому залежно від традиційних уподобань ще в ранньому дитинстві надавалася певна форма. Зокрема, у таджиків і дагестанців красивою вважалася кругла голова й існували спеціальні пристрої для втілення цих уподобань. У таджиків для цього слугувала традиційна колиска – «гавора», у верхній частині заповне­ного просом тюфячка якої, тобто там, де міститься голова дитини, робили спеціальне заглиблення. Це надавало їй круглої, брахіцефальної форми. У дагестанців такої мети досягали за допомогою спеціальної шкіряної пов’язки (зараз її роблять із тканини). Голову новонародженого перев’язували по чолу такою пов’язкою і носили до 1-2 років.

Плоска форма черепа була поширеною в Лівані, що, як вважається, було пов’язано з тугим сповиванням і нерухомістю голови, постійним лежанням на спині. У деяких народів Меланезії перевага надавалася конусоподібній формі голови. Так, у південній частині острова Малекула для цього використову­вали чорну фарбу з обпаленого плода дерева «нааі молеі», якою фарбували голову дитини, плетену конічну шапочку і мотузку з кори дерева «німангар». Практично одразу після пологів подрібнювали паростки певного сорту бана­на і цією масою обмазували голову дитини для більш щільного прилягання шапочки, потім зверху натягали шапку й туго обв’язували її мотузкою. На жаль, інформація про те, як довго дитина підлягала цій процедурі, відсутня.

Крім деформації черепа у деяких народів практикувалася деформація ніг. Вона могла бути мимовільною (як, наприклад, у немовлят в Кореї через по­стійне носінням дітей на спині) або спрямованою (як у дівчат деяких східних країн в зв’язку з уявленнями про маленьку жіночу ніжку як ідеал краси).

У більшості народів світу дітям уже в ранньому віці проколювали вуха (особливо, дівчатам). У деяких етнічних груп, зокрема у давлатзаєв і пуштунів Пактії (Афганістан) ця операція супроводжувалася обов’язковим проколюванням і крил носу (для носіння прикрас пізніше, коли діти підростали). До пізніших трансформацій власного тіла належать обряди обрі­зання, дефлорації, татуювання та ін., досить поширені в певних культурах.

Немовлята: норми поводження

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Традиційні уявлення про норми поводження з немовлятами

На формування соціально опосередкованої діяльності значною мірою впливають також традиційні уявлення про норми поводження з дитиною. Європейська культурна традиція виходить з того, що максимально суворої дисципліни потребують молодші діти, тоді як з віком, чим більш дорослими вони стають, тим слабшими мають бути й міри впливу на них, дедалі більшої самостійності належить надавати їм. Дуже суворим, аж до покарання, є виховання в багатьох ісламських народів, зокрема турків, персів, афганців, курдів. Так, за спостереженнями дослідників, в перші місяці життя афганські батьки взагалі не сприймають дитину як живу істоту: ставлення матері (мур) до немовляти дуже байдуже, принаймні зовні, а що стосується батька (плор), то він тривалий час не відчуває до дитини жодних теплих почуттів, а лише байдужість і роздратування тими незручностями і обмежен­нями, які спричинила поява новонародженого. Характерне таке спостере­ження етнографів у Туреччині: коли дитина падає й розбиває коліно чи голову, батьки на це майже не реагують, а міри вживають тільки в разі серйозних травм, що загрожують життю. Ставлення батьків до своїх чад змінюється лише з часом і дуже повільно: спочатку мати стає дедалі лагіднішою до дитини, потім – коли малюк вже починає ходити – виникає почуття прихильності й у батька.

Деякі, як наприклад, племена чагга (Африка), нгадха (Індонезія) та квома (Нова Гвінея), застосовують грубі, іноді садистські, покарання для дітей. Так наприклад у чазі для покарання садять у клунок зі пекучою кропивою та з відразливими тваринами. Цей клунок вішають над вогнищем, щоб дитина дихала цим димом. У нгадсі неслухняних дітей б’ють батогом, за повільність їх прив’язують на цілий день, а за крадіжку – зв’язують руки за спиною. Дитина має спати роздягнутою та неприкритою, якщо вона не хоче принести воду, дрова чи харч для тварин. У той же час в матеріалах з дослідження культур є й інша крайність: культури, в яких не спостерігається фізичне покарання дітей. Це стосується, наприклад, африканських племен шиллук і вадирики та північно-американських інуїтів.

З іншого боку, в традиціях деяких народів обов’язковим є пестування дитини вже з перших днів її життя. (Порівняйте з попереднім спостережен­ням: в племенах манус, арапеш і багатьох інших, за одностайним визнанням дослідників, мати в перші місяці – «раба дитини». Вона не залишає її ні на секунду і в будь-який момент готова дати їй їсти, пити, захистити і зігріти. Коли мати спить, дитина поруч з нею і завжди відчуває материнське тепло – як у переносному, так і в прямому значенні. Плач чи крик немовляти – це трагедія для матері, й вона намагається не допустити їх. Тепле тіло матері, її лагідний голос, постійні пестощі й ігри – усе це, за М. Мід, дає дитині відчуття повної безпеки, сприяє її фізичному і психічному розвитку, накладає на них певний відбиток). Японці, малайці, сінгали також надають малюкам щонайбільше свободи, майже не карають їх і не обмежують. Дисципліна, і вельми сувора, започатковується тут пізніше, в міру того, як дитина виростає і засвоює норми й правила поведінки дорослих членів суспільства. Порів­няння цих двох основних стратегій виховання, а також розгляд співвідно­шення заохочень і обмежень у них має велике значення для розуміння форму­вання соціально опосередкованої діяльності в суспільстві та її специфіки.

Немовлята: способи сповивання і носіння

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Немовлята: способи сповивання і носіння

Однією з найважливіших форм етнопедагогічного втручання в життя немовляти є традиційна форма сповивання, яка може сприяти або навпаки на тривалий час затримати розвиток рухової активності дитини. Так, у яванців і пенджабців дітей майже не сповивають. Протилеж­ний по суті принцип сповивання дітей в Лівані, де й зараз поширені тради­ційні колиски-качалки певної конструкції. Немовля в ній настільки туго спо­вите, що не може поворухнути ані рукою, ані ногою. Замотаний у довгу смугу тканини (кафулія), малюк нагадує пакет. Більше того, спеціальною стрічкою дитину прикріплюють до плоского дна колиски. Таке пристосу­вання дає змогу надовго залишати дитину без нагляду. Навіть зараз так можуть сповивати дітей до 12 місяців.

На етнічну специфіку рухової активності в цей період активно впливає також спосіб носіння дітей. Крім звичного для нашої культури способу носіння на руках біля грудей, досить поширеним є носіння на стегні (яванці, індійці-пахарі та ін.), на спині (корейці, іфугао), на животі в позі жабеняти (сінгали Шрі-Ланки) та ін. У деяких народів (зокрема, таджиків) у традицій­ній системі виховання було чітко розписано, коли й яким способом треба носити дітей. Ці правила діють і зараз.

Способи сповивання, носіння та існуючі тради­ційні уявлення про фізичний і психічний розвиток дитини позначилися на формуванні діяльності, опосередкованої різними формами рухової активно­сті. В результаті з розвитку дитини могли випадати певні етапи (як, напри­клад, повзунковий період у яванців) або формувалися рухові навички та вміння, нехарактерні для дітей інших етносів (так, діти-манус грудного віку вже можуть плавати; у монголів дітей у 1,5-2 роки вже саджають на коня і вони набувають навичок верхової їзди тощо).

Більше того, навіть формування такої рухової активності, якої не мина­ють діти жодної культури (наприклад, ходіння), має етнічну специфіку залеж­но від певних народних уявлень. Так, є культури, в яких розвиток навичок ходіння активно стимулюється дорослими (для цього в різних культурах використовують свої, іноді дуже своєрідні прийоми і пристрої); є культури, в яких до формування цих навичок ставляться індиферентно, вважаючи, що, коли дитина сама набуде необхідних сил, тоді це вміння і сформується (паха­рі, манус); в деяких культурах активно перешкоджають формуванню цих на­вичок до певного терміну (зокрема, згідно з традиційною японською систе­мою виховання, діти не повинні вчитися ходити до року і мати повинна при­пиняти будь-які спроби дитини в цьому напрямку, бо це небезпечно. І тільки зараз популярні журнали провадять роз’яснювальну роботу серед жінок, привчаючи їх до думки, що дітей можна і потрібно вчити ходінню раніше). Засоби пересування матері з дитиною змінюються в залежності від клімату: у великому клунку на спині (ескімоси в Арктиці) чи на стегні у широкому поясі (пігмеї в Конго).

Вшанування породіллі й новонародженої дитини

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Вшанування породіллі й новонародженої дитини

Сьогодні ми звикли до того, що одразу після повернення з поло­гового будинку до родини приходять родичі й друзі, вітають з народженням дитини й активно спілкуються з матір’ю й немовлям. Але такі традиції також не є універсальними. У багатьох народів дитина після народження деякий час перебуває в ізоляції, спілкуючись тільки з чітко визначеним колом осіб. Так, на островах Танга немовля перебуває в ізоляції разом з матір’ю впродовж 6 місяців. Будинок, де вони живуть, закритий для інших людей спеціальними знаками. Навіть після закінчення терміну ізоляції відвідування дитини не заохочується й дозволяється тільки в спеціальний день знайомства з нею і тільки за певну платню. На острові Мота новонароджений перебуває в ізоляції разом з обома батьками, а на Яві коло людей, з якими він спілкується, в перші місяці обмежується матір’ю й бабусею по матері. Зрозуміло, що все це накладає певний відбиток на його психічний розвиток і формує певні уявлення, які свідомо чи підсвідомо впливатимуть на його поведінку в майбутньому.

На Україні повсюдно побутували звичаї вшанування матері й новонарод­женого, що мали назву «родини», «одвідки», «радосник». Окремі елементи звичаю мають локальну специфіку в різних етнорегіонах у частуванні гостей, врученні подарунків, примовляннях тощо.

Згідно з віруваннями селян, маленька дитина дуже вразлива до появи чужих людей, і тому варто було дотримуватися певних правил при спілку­ванні. Трималися на віддалі від немовляти, не зловживали надмірною увагою, захвалюванням, бо все це могло зашкодити її здоров’ю. У цих віруваннях бачимо, насамперед, раціональне зерно народної мудрості, адже й офіційна медицина радить утримуватися від зайвих контактів новонародженого зі сторонніми на період його адаптації з середовищем. Вважалося, що і породіллю, і дитину в цей час легко зурочити, а тому їх конче оберігають, завішуючи простирадлом від очей не тільки чужих, а й своїх. Також не дозволялося входити в хату, де є немовля, у певному фізіологічному стані (під час місячних), бо дитина покриється виразками. Коли родичі, сусіди на другий чи третій день після родів йшли відвідати породіллю, то мали при першій зустрічі сказати певні заклинання. Зайшовши у хату і привітавшись, примовляли «нівроку». При цьому мали спочатку подивитись, щоб не наврочити немовля, на кінчики своїх нігтів або на стелю. В українців Холмщини, Підляшшя, Полісся, Волині від зурочення у непомітному місці прив’язували грудочку солі в полотнині. Породіллю вітали такими словами: «Нехай вам Бог годує, щастя й долю готує, батькові, матері на потіху, людям на услугу». Або ж: «Дай, Боже, Вам сина (дочку) щасливо згодувати, потіхи си дочекати, а Вам щасливо з постелі встати!»

Вагітність: звичаї та обряди

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Звичаї та обряди, пов’язані з вагітністю

Серед українців й інших народів світу, до початку XX століття широко зберігалися й побутували вірування про таємничий зв’язок ще ненародженої дитини із вчинками вагітної жінки. Існували заборони, які повинні були захистити дитину від вроджених фізичних і розумових вад. У сім’ї для забезпечення здорового спадкоємця старші жінки ретельно слідкували, щоб майбутня мати (а часом це переносилося і на батька) дотримувалася усіх правил-рекомендацій, що регулюють її харчування, одяг, працю, форми взаємовідносин з близьким і навколишнім середовищем.

Вагітність не заважає Кармі Чакон виконувати обов’язки міністра оборони Іспанії

Українці вірили, що майбутня мати не повинна шити у свята й неділю, щоб не «зашити дитині очі», не може переступати через війя воза, або «воловоди» (мотузка, за яку водили запряжених волів), щоб пуповина не обмоталася навколо шиї дитини. В сім’ї наказували молодій жінці нічого не брати без дозволу, аби дитина не стала злодієм, не дивитися на пожежу, щоб не було червоних плям на личку тощо. Тут очевидні пережитки гомео­патичної магії, в основі якої лежить закон подібності, що, власне, було притаманним багатьом народам світу.

Так, шани Бірми вважають, що душа дитини входить до тіла матері через 20-30 діб після зародження нового життя. Її приносить на землю особливий дух, а проникає вона до тіла жінки разом з рослинною їжею, тому в цей період жінці забороняється їсти м’ясо, а також мед, солодке й гостре.

Багато табу щодо харчування існує для вагітних жінок у лао – найбільшого етносу Лаосу; їхнє порушення може негативно позначитися на жінці, її дитині та близьких. Так, згідно з народними віруваннями, вагітній жінці не рекомендується вживати продукти бджільництва (дитина буде неспокійною, як бджола), деякі види коренеплодів, гарячі напої; пологи можуть бути важкими, якщо майбутня мати включить до свого раціону деякі види баклажанів, цукрову тростину та деякі інші продукти, тому їх також на цей період виключають з ужитку.

Кількість харчових табу, як правило, зростала в міру наближення часу пологів, причому нерідко поширювалися також на чоловіка. Більшість цих табу мала певне символічне переосмислення. Так, на острові Санта-Ісабель (Меланезія) жінка під час вагітності не повинна їсти з’єднані плоди, тобто плоди, оболонка яких вкривала дві серцевини, бо інакше вона могла народити близнят. Згідно з народними поглядами, не можна та­кож вживати горіхи, шкаралупа яких настільки тверда, що її можна розбити тільки каменем, а також таро, ще не покрите листям – в обох випадках пологи могли бути важкими. Вагітна жінка уникала вживати ті сорти бананів, коріння яких міцно тримається в ґрунті. Заборонялося також їсти все в’язке. Не можна було їсти рибу, зловлену на гачок, бо при наступному використанні мотузка, до якої він був прив’язаний, могла обірватися, а риба зірватися, – це також символічно переосмислювалося як порушення зв’язку матері й дитини.

Крім певних обмежень у традиційному харчуванні, що запроваджува­лися для вагітних у більшості народів, деякі етнічні групи встановлювали для жінок більш детально розписану дієту або певні рекомендації щодо того, що треба їсти. Такі поради могли містити в собі раціональне зерно (згадаймо, зокрема, рекомендації щодо насичення харчування вітамінізованою їжею або продуктами, що містять кальцій), а могли бути побудовані на якихось ірраціональних традиційних віруваннях (так, батаки Північної Суматри радили вагітним їсти деревний попіл, щоб очі злих духів бегу, що слідкують за майбутньою матір’ю, стали мутними).

Як зазначалося, вплив на діяльність дитини на цьому етапі може бути пов’язаний з регулюванням не лише харчування матері, а й її поведінки, причому різні культури дуже різняться за цією ознакою: є народи, у яких у період вагітності жінка веде життя, яке нічим не повинно відрізнятися від звичного повсякденного, але є й такі, в системі неписаних правил яких є певні приписи чи обмеження. Наприклад, у іфугао (Філіппіни) вагітним жін­кам забороняється купатися в річці, лежати на спині, знімати вдень одежу, ходити далеко від дому і т.ін., що також може якось позначатися на розвиткові неопосередкованих форм діяльності дитини.

Хоча в культурі українського народу й існували певні звичаї, що передбачали поважне ставлення до вагітної жінки, але умови життя (тяжкі сільськогосподарські роботи) примушували порушувати їх, що нерідко призводило до ускладнень. Роди приймали старші жінки, які володіли певною сумою знань з народної медицини і мали до цього необхідні навички. Так звана баба-повитуха приймала роди від усіх жінок села і була шанована серед односельців.