Вікова символіка одягу: коли одягалися штани?

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Вікова символіка одягу: коли одягалися штани ?

Історико-етнографічні дослідження свідчать, що в традиційній українській культурі не існувало поняття дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами. Більше того, в дитячому віці по суті не було поділу одягу за статтю. Хлопчики й дівчатка до 5-6 років, а інколи і старші носили лише сорочку як натільний та нагрудний одяг. Ця традиція пов’язана не стільки з матеріальними умовами, скільки із стійким збереженням своєрідного стереотипу. Статус “дорослості” серед українців був невідрив­ним від участі в трудових процесах, і коли діти починали виконувати певні види робіт, вони переходили на дорослий одяг. Це означало насамперед збільшення кількості його компонентів. Право носити, наприклад, деякі види головних уборів та поясного одягу безпосередньо пов’язувалося з переходом у категорію дорослих.

Ще у середині ХІХ ст. на Україні носіння справжніх штанів вважалося ознакою соціально-вікової зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років.

Дитині не шили до народження жодного одягу, використовуючи в момент народження шматок користованої тканини або елемент дорослого одягу. Серед перших особистих речей немовляти центральне місце займає дароване під час хрещення “крижмо”, яке було тільки шматком білого полотна, але вважалося одягом. Пізніше з крижма могли пошити сорочечку, але не обов’язково.

Ретельно запеленане немовля туго перев’язували згори до низу повивачем, обов’язково випрямляючи його ніжки й ручки. Мінімальна кількість компонентів одягу немовляти (пелюшка й повивач, зрідка шапочка), кокономорфна форма (невиділеність рук, ніг і голови), зв’язаність (респонденти, як правило, називають повивання зв’язуванням: “расте, а зв’язане лежить”), а також мінімальна кількість рухів, на яку спромогалася дитина в такому стані (вповивання, власне, і мало за мету унеможливити рухи дитини), точно відповідали практично нульовій, з точки зору виробничих можливостей, функціональності тіла. Таким чином, одяг немовляти передавав такі його соматичні характеристики, як неантропоморфність, недієздатність, нерухомість, кокономорність, безстатевість (хлопчики й дівчатка вповивалися однаково).

Особливість покрою першої сорочечки дитини (вона інколи називалася “плащок”) теж передавала до певної міри недоформованість тіла. Це був балахон без рукавів. Як правило, на перегнутій навпіл тканині робили отвір для голови, бокових швів не було, рукави не моделювалися. Недошитість сорочечки (коли сорочечка була вже боками зшита, у випадку смерті дитини боки розпорювали) відповідала уявленню про дитину як про “недороблену”, недієздатну особу.

Переставали пеленати дитину у період від 6 тижнів до (інколи) півроку. Ця суттєва зміна в одязі чітко пов’язувалася чи навіть програмувала першу суттєву зміну в мобільних можливостях – вміння сидіти: “Після того, як розпов’ють її [дитину], вже спить без сповитку, то вже ждуть і просять Бога, щоб скорійш навчилося сидіть: “Коли б уже, господи, Хоч сиділо!”. Це підтверджується і сучасними польовими записами. Приблизно в той самий час шили дитині сорочку більш складного крою, де вже моделювалися рукави. Такий важливий хід передавав новий етап розвитку тіла – дитина вже могла гратися ручками, ніжками, повертати голову, спостерігати, комунікувати.

До 3–4 років буденний одяг дитини складався з мінімальної кількості компонентів. Зазвичай і зимою, і літом для хлопчиків і дівчаток це була одна сорочечка. У деяких регіонах України як норма сприймалася дитяча оголеність, до того ж не тільки літом, але і зимою: “До 4–5 року життя ходять діти без одежі і то літом і в зимі” . Тут підкреслюється, що діти були в прямому сенсі голими: “Вони до сього привикають змалку, а бачучи часто і старшину “голу” (бо тут більша частина людий йдучи спати, здоймає одіж цілком і так спить), – не відчувають соромливости”. З точки зору виробничої значимості дітей не дивно, що соціально “нефункціональне” тіло дитини, яка ще нічого не вміє, могло залишатися взагалі голим.

Одним з нових і найважливіших компонентів одягу цього періоду є пояс, який спеціально купують дитяті, аби підпоясувати сорочечку. Хоч інформація про пояс переважно неповна і нечітка, однак, схоже, підпоясування дитини, що відбувалося в більш ранньому віці – під час хрещення, в 6 тижнів чи в рік, було разовим, при цьому використовувався батьківський пояс, можливо також, що він вживався не у ролі пояса, а повивача. Тепер цей елемент одягу був куплений або створений спеціально для дитини, ставав постійним і обов’язковим компонентом одягу, він не просто ідентифікував, а символічно закріплював людську природу дитини.

Однак дитина продовжувала розглядатися як соціально неповноцінна. Окрім малої кількості компонентів одягу характерною для неї була також гранично мала кількість одягу, яким володіла дитина. Нерідко респонденти зізнавалися, що змінної одежі в дитини не було: “Було засне дитинча оте, так обстіраєш, поки воно спить, шоб висохло, поки воно встане, шоб надіть на нього”. У цій віковій категорії ще допускалося недошивати дитячий одяг. За свідченнями респондентів, у 30–40-і роки ХХ століття на Слобожанщині дитячі штанці між ногами не зшивали, залишаючи дірку, крізь яку дитина, присівши, могла сходити в туалет без сторонньої допомоги. В наступній віковій групі таке “вдосконалення” одягу було вже недопустимим.

Якісні і кардинальні зміни в статусі й одязі дитини відбуваються після 5–7 років. Ця зміна проявляється як у ритуальних функціях дітей, ритуалах з дітьми, так і в буденному житті. Поширеним був звичай, коли померлу до 6 років дитину клали на стіл, а після шести – на лаві, як дорослих. В 6 років дитині давали розв’язати пуп, після чого вважалося, що “йому си розвєжут руки до всеї работи”. Уявлення про “розв’язані руки” дозволяє припустити, що раніший віковий етап розглядався як період безрукості, “зв’язаних рук”.

Перехід в етап “розв’язаних рук” супроводжувався кількома важливими змінами – збільшенням компонентів одягу, появою виробничих, господарських функцій, а через цю останню – початок ґендерного програмування (що фактично означає визнання статі дитини): “Статево-вікова диференціація, практично непомітна серед дітей 5–6-річного віку, актуалізується та увиразнюється у 6–7 років”. Уперше в набір етапних назв дитини (таких, як “плакса”, “сидун”, “плазун”, “ходун”, “зубань”, “белькотун” – в перший рік життя, “стригунець” – в другий, “гулячок” – в третій, “джигун” “гульвеса”, “метунець”, “жевжик” в четвертий) на п’ятому році входять назви, які фіксують господарську, виробничу його діяльність, – “підпасич”, “підпасочок” (Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. – К.: Либідь. – 2006). Ґендерне програмування відбувалося шляхом міжстатевого поділу робіт: “У дівчинки 7–8 років було вже відносно постійне коло обов’язків, пов’язаних здебільшого з домашнім побутом”.

Виконання роботи вмить проявляється суттєвими змінами в одяговому коді: “Обув і одіж дістають аж старші діти (5–6 років), коли мусять ходити за вівцями і козами”. Ґендерне програмування аналогічно фіксується одягом: гуцули дівчинці “як тільки їй минуло вже п’ять літ” вперше заплітали волосся в косички, після того “дбають вже більше родичі бодай про те, аби дівчина чи хлопець у тім віці, мали на собі окрім сорочки, яке иньше лудинє”.

Одяг, отже, відігравав роль маніфестанта нових функцій тіла. Він радше моделював, “відкривав” додаткові частини тіла, необхідні для виконання нових господарських обов’язків і функцій: перші “взуття, одяг = пастухування”. Ця закономірність простежується і далі, наприклад, у традиції додавати поясні компоненти одягу, наближені до статевих органів на початку статевого життя. “Замужні жінки можуть носити плахти повсякденно, для дівчини ж це вважається неприпустимим”. Або в іншому регіоні України: “Дівчина, поки не висватана, не носить спідницю. Бувало, що і до 25 років… дівчина ходила в сорочці з поясом (мотузочкою)”.

Звернемо увагу на такі назви фартуха (поясного компонента одягу одружених), як напиздник, припінда, де віддзеркалився зв’язок с певним органом; а також на розповсюджені передник, затулка, запинка, та й лексему “фартух” (в етимологічному тлумаченні значить “передня плахта”), в яких також зафіксувався зв’язок одягу з “передком”. На сексуальні конотації фартуха і його зв’язок зі статевим органом вказує народний вислів “замочити фартуха”, що означає втратити дівоцтво.

Розробка чоловічої теми в одяговому коді простежується не так широко й виразно, але все ж є. “Хлопчики до 15 років все літо ходили в одних сорочках без шаровар” , – засвідчують етнографічні записи минулого.

Штани тісно пов’язувалися з уявленням про стать та статеві органи. У деяких регіонах клин між штанинами називався матня. У Закарпатті в перший день після весілля молода повинна була пошити молодому штани. Делікатність ситуації полягала в загостреній увазі до викроєного молодою клину, величина якого повинна була відповідати величині статевого органа: “То вона [молода] мала пошити [штани], то шилося вручну, і то треба було поміряти клин. Но, а та не знала за першу ніч, як там, як ся попросити, кілько є там того приданого [в штанах], ци стане в тот клин. Такой діло було, не хитроє, но мудроє”.

Таким чином, доодягання людини відбувається в унісон з набуттям нею нових умінь і обов’язків. Пік одягнутості припадає на фертильний період шлюбного життя, коли найвищої активності досягає реалізація людини у двох найважливіших життєвих сферах – репродуктивній (народження дітей) і виробничій.