Звичай першого купелю

 

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Звичай першого купелю

Щоб забезпечити щасливу долю дитині, в купіль клали любисток, м’яту й інші трави, які мали заспокійливу, протизапальну дію й сприяли здоров’ю немовляти. Зокрема, на Поділлі в купіль дівчинки кидали пелюстки з першої квітки ранньої півонії. Її при розквітанні стерегли, щоб ніхто чужий (в кого є дівчата) не зірвав, бо може «відікрасти» щастя.

В усіх регіонах України купіль для дитини мала надзвичайно важливе магічне значення. Зберігалися і локальні особливості звичаю першого купелю. Так, зокрема, на Гуцульщині до купелю лили свячену воду, клали хліб, а для дівчини лили ще й трохи меду. Якби хтось увійшов до хати під час купання немовляти, повинен кинути у воду монету «на щастя». Аби дитина потім була не ледача, то купали її в прохолодній воді.

На Бойківщині в першу купіль хлопчика клали корінь дев’ясила, щоб ріс здоровим і сильним, а також предмети з заліза (сокиру, свердло), щоб умів майструвати. Дівчинці – лили молоко, щоб була гарна, мед, щоб усі любили, клали голку, щоб була доброю швачкою.

На Чернігівщині до купелю хлопчика вкидали дубову гілочку, щоб виростав сильним, барвінок, щоб довгий вік мав, дівчаткам ложили калину, рум’янок, щоб були дужі й рум’яні. А також, як і в багатьох інших регіонах, клали хліб, монету для багатства, свячену воду для здоров’я.

В українців Підляшшя (тепер на території Польщі) баба-повитуха при першій купелі дитини відразу ж давала і «хрест з води», тобто ім’я немовляті, бо вважали, що дитина не може бути нехрещеною й одного дня. «Хрест з води» є, звичайно, більш первісною традицією, ніж релігійне хрещення.

Тарас Шевченко добре знав народний побут селян і поетично передав світобачення народу:

До схід сонця воду брала,
В барвінку купала,
До півночі колихала,
До світа співала…

Скупану дитину доторкали до печі, клали на припічок, щоб було здорове. У цій дії бачимо символічне приєднання нового члена родини до домашнього вогнища. З цією ж метою дитя торкали ніжками сволока, клали на кожух на покутті.

Іноді буває, що на голівці дитини залишається маленька плівочка, яку звуть у народі «сорочкою». Такій дитині пророкують велике щастя. Недарма про щасливих, везучих часто так і кажуть: «Народився в сорочці». Цю плів­ку – «сорочку» добре висушували і зберігали як святощі. Частину її зашивали у першу сорочку дитини. Ця частина вважається чудодійним талісманом і, за повір’ям, людина не повинна розлучатися з нею до смерті. Треба також остерігатися, щоб не викрали її, бо «викрадуть» щастя.

Прагматика у ставленні до дітонародження

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Прагматика у ставленні до дітонародження

Цікаві в етнографічному плані спостереження З.Болтарович про дуалізм у ставленні до дітей. Аналізуючи архівні, літературні матеріали, приказки і прислів’я, дослідниця відзначає, що часом в Україні у минулому і на початку ХХ століття можна було зустрітися з такою думкою: ніби-то селянин більше дорожить конем, ніж дитиною. Наводяться спостереження Г. Коваленка з колишньої Полтавської губернії, що «Смерть дитяти не є такою важливою, як смерть дорослої людини, особливо коли це чоловік і батько». Записані ним прислів’я: «Як умерла дитина, то щаслива година, а як умерла дружина, то лихая година». Подібні міркування знаходимо в приповідках, зафіксованих І.Франком в Галичині: «Як умре дитина, то мала щербина, а як тато або мама, то велика яма».

Очевидно, в даному випадку маємо справу з прагматичним підходом селян до повноти структури сім’ї з метою найефективнішого виконання цілого комплексу функцій. З.Болтарович доходить висновку, що таке ставлення до дітей, яке не відповідало нормам і гуманістичним принципам народної моралі, слід пояснити важкими соціальними умовами, злиденним життям українців, і саме ці моменти знайшли відбиття в селянській психо­логії, поглядах на члена родини як на суспільно-корисну особу відповідно до його працездатності.

Варто подивитися на функцію природного відтворення ще й з іншого боку: народження дитини – це додатковий і надзвичайно сильний елемент зміцнення подружжя. Таким чином, виконуючи прокреативну функцію, сім’я створює собі надійну систему захисту від різних життєвих колізій і умови для свого подальшого успішного існування.

Природний страх людини, а особливо матері й близьких, за здоров’я немовляти породжував цілий ряд забобонів, заборон, які почасти зберігаються і до нашого часу. Зокрема, подекуди дотримуються звичаю не купляти до народження дитини пелюшки та сорочечки, бо це, начебто, може зашкодити родам і немовляті. Коли в хаті маленька дитина, то не можна заглядати у вікно ввечері, не можна нічого з хати позичати по заході сонця, щоб не плакало дитя вночі, залишати надворі на ніч мокрі пелюшки, не виливати на стежку купелі, щоб по долі дитини не походили злі люди, та інше. Доречно зауважити, що вірування про вплив купелю на долю дитини відображено і в родинно-побутових народних піснях:

– Чи ти мене, мамо, в купілі не купала,
Що ти мені, мамо, щастя не дала?
– А я ж тебе, доню, по двічі купала,
Не раз гірка доля в купіль заглядала…

Статевий дуалізм: син чи донька?

 

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Статевий дуалізм: син чи донька?

 

Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий, бо подружжя служить передаванню життя: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю…» (Бут. 1,28).

Ідеальна гармонія повної сім’ї як найвищий вияв довершеності природи знайшла своє відображення в піснях, колядках тощо. Наприклад:

Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.

Про щастя мати дітей ідеться у цілому ряді українських народних прислів’їв і приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками («Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), з квітами («Діти, як рожеві квіти»), з росою Божою («Діти – то Божа роса»).

У народі постійно підтримується і стимулюється думка, що кожна сім’я повинна мати дітей. Це здебільшого знаходить своє вираження в прислів’ях і приказках, наприклад: «А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Якого важливого значення народ надавав функції продовження роду людського, добре видно на прикладі побажань на весіллях, у колядках та щедрівках («Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори»). Отже, з моменту започаткування шлюбу молодята настрою­вались на дітонародження. Цікаво, що в Україні було схвальне ставлення до багатодітності («Один син – не син, два сини – півсина, три сини – ото тільки син», «У нього дочок сім, то й щастя всім»).

Слід зазначити, що в народі по-різному сприймали народження сина й доньки. На Полтавщині говорили: «Коли багато дочок в батька – здирство, а коли сини, то веселіше». Таким чином, завжди більше раділи з появи сина, і це явище було характерним для всієї України. Як відзначає З. Болтарович, досліджуючи сімейне виховання українців, в народній свідомості закріпився погляд на сина як на першого помічника батька, який своєю працею сприяє примноженню родинного майна, як на майбутнього годувальника сім’ї, на дочку ж – як на тимчасову гостю в ній, з якою, навпаки, пов’язані лише витрати. Це ставлення виразно помітно з народної приповідки «Годуй сина для себе, а доньку для людей». Український етнограф Є.Грицак зауважив, що народження в сім’ї самих дівчат вважалося поганою прикметою, яку пов’язували з чарами, насланими на матір під час вінчання або пологів.

Негативне ставлення до жінки, яка народжувала лише доньок, не було чимось особливим, специфічним чи характерним лише для України. Наприклад, у південних слов’ян таку жінку взагалі трактували як бездітну.

До системи ціннісних орієнтацій українського народу належала думка про заборону і грішність переривання вагітності, яка культивувалась Церквою. Зібрані Р.Чмеликом під час експедицій етнографічні матеріали свідчать, що в другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні жінки-селянки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним, а вже пізніше мами-покритки могли їх підкидати, що зустрі-чалось надзвичайно рідко. Щоправда, в Центральному державному історичному архіві у Львові зберігається чимало судових справ з кінця XIX ст., у яких жінки звинувачуються у здійсненні аборту. Переважно це робили жительки міст і містечок. На селі відомі лише поодинокі випадки таких актів.

Народна мораль українців, вважаючи основним обов’язком кожного подружжя народження і виховання дітей, розглядала намагання запобігти вагітності як тяжкий гріх, а безплідність – як нещастя. Думка про безплідність як покарання за гріхи, очевидно, закріпилась в народі під впливом Церкви. Дорікати бездітній могли, скажімо, в сварці, навіть чужі жінки-матері: «Я мати дітьом, а ти що, по кропиві погубила!».