«Зубаста» періодизація дитинства

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

«Зубаста» періодизація дитинства

Як зазначає Арнольд ван Геннеп, від народження до вступу в доросле життя дитину супроводжує низка обрядів, при цьому у різних народів період, що включає народження, отроцтво, ініціації розпадається на більш або менш тривалі та численні етапи.

Наприклад, у деяких африканських етнічних групах  (південні банту) період, що триває від прорізання зубів до зміни молочних зубів, включає:

1) обряди, що передують появі першого зуба;

2) перехідний період (між прорізанням молочних та корінних зубів);

3) з початком другого періоду дитина стає господарем свого сну, саме тому мати йде до лісу, щоб таємно спалити там циновку, що служила ліжком їй та дитині;

4) період освіти: хлопчика привчають до того, що він не повинен сидіти серед жінок, не дозволяють йому освоювати їх “секретну мову”, він спілкується лише з хлопчиками свого віку або старшими, і навіть повинен виходити з будинку, коли туди заходить батько.

Велике значення надається саме появі зубів, вважають, що доки молочні зуби не замінені на постійні, дитина не в змозі сприймати розрізнення статей.

До речі, славнозвісний запорізькій кошовий Іван Сірко народився на світ уже з зубами, і з цього пророкували, що це на те, що він буде гризти все своє життя ворогів. Дійсно, він зажив собі слави безстрашного ватажка численних нападів на турків і татар. За російськими повір’ями, якщо дитина народжується з зубами — це ознака плутовства.

Діти племені Даасенач. Ефіопія

Людині від початку дано два комплекти зубів – 20 тимчасових (молочних) і 32 постійних зуба. Зародки зубів починають складатися під час внутрішньоутробного розвитку — на шостому-сьомому тижні вагітності.

У шість-вісім місяців у здорової дитини з’являються перші зуби, а до року їх має бути 6.

Зазвичай перші молочні зуби з’являються в 6-8 місяців. Терміни прорізування можуть варіюватися. Нерідко перший зуб з’являється і після року, але трапляється, що малюк вже народжується із зубиком.

До 30 місяців закінчується прорізування інших молочних корінних зубів. До 2,5-3 років у дитини повинні прорізатися всі 20 молочних зубів. Зазначені терміни прорізування зубів середні. В останні роки деякі автори відзначають раніші терміни прорізування молочних зубів: прорізування починається в 4 місяці, а закінчується до 2 років. Разом з тим іноді в абсолютно здорових дітей спостерігаються пізніші терміни прорізування: прорізування починається в 8-10 місяців, а закінчується до 3-5 років.

Деякі дитячі стоматологи вважають, що у дітей немолодих батьків зуби прорізаються раніше, ніж у дітей молодих батьків. У первістків зуби починають прорізатися раніше, ніж у других і третіх дітей.

Великий інтерес представляють випадки, коли діти народжуються із зубами, що вже прорізаються, найчастіше це – центральні нижні різці. Рідко спостерігаються випадки прорізування верхніх різців.

Як правило, до року практично у всіх малюків прорізується 8 зубів. Наявність усього двох-чотирьох або навіть десяти зубів не є відхиленням у розвитку малюка.

Спочатку з’являються центральні нижні різці. Знаходяться вони в самому центрі нижньої щелепи. Потім з’являються центральні верхні різці, які також розташовані в центрі зубного ряду. Слідом за ними з’являються верхні бічні різці, розташовані поряд з центральними. Тільки після цього прорізуються перші корінні зуби на верхній і нижній щелепі.

У 12-15 місяців з’являються перші корінні зуби на верхній і нижній щелепі.

Після 18 місяців починають різатися ікла, в народі їх називають “очні зуби«, в області розташування цих зубів проходить нерв. Тому прорізування іклів, частіше за все, найбільш болючий і болісний період.

До двох років на кожній щелепі розташовані по вісім зубів, а до трьох років по десять. 20 зубів – це повний комплект молочних зубів, який починає змінюватися на корінні зуби у віці 7-9 років.

Зміна зубів починається зазвичай з 6 років. Коли постійні зуби готові до зростання, коріння тимчасових зубів розсмоктується, вони стають рухомими і випадають. На місці випавшого молочного зуба прорізується постійний. Спочатку змінюються нижні різці, потім – верхні. До 12 — 14 років у людини повинні прорізатися всі постійні зуби, за винятком зубів мудрості, які з’являються у віці від 16 до 25 років.

Вікові ініціації: концепції науковців

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Вікові ініціації: концепції науковців

Ініціаціями за віковою ознакою в науковій літературі прийнято називати обряди, які

здійснюються в певному віці та закріплюють за індивідом новий соціальний статус (немовля – дитина – підліток – юнак – і т.ін.). Проблему ініціацій розглядали такі вчені, як А. ван Геннеп, М.В. Тендрякова, К.В. Чистов, Г.В. Любимова, А.К. Байбурін та ін. Однак єдиного узагальненого погляду на цю проблему ще не вироблено.

Згідно з міркуваннями фламандського дослідника Арнольда ван Геннепа, який вбачав в ініціаційних обрядах один з випадків обрядів переходу, вони мають три стадії: 1) прелімінарна – відділення індивіда від попереднього стану, 2) лімінарна – проміжний стан, 3) постлімінарна – включення до нового стану. Мета обрядів переходу – дати можливість індивіду перейти від однієї соціальної позиції до іншої.

М.В. Тендрякова дотримується дещо іншої точки зору, згідно з якою ініціації наділені своїми специфічними ознаками, що роблять їх якісно відмінними від інших обрядів переходу. На думку дослідниці, ці ознаки не прив’язані до природної лінії розвитку індивіда і дають можливість побачити те, що зближує вікові ініціації з іншими посвячувальними церемоніями:

1) прилучення посвячуваного до таїнств, відомих лише тим, хто пройшов ініціацію (допуск до езотеричного знання) та включення його в певну замкнуту корпорацію;

2) штучна заданість ситуації переходу, якщо, наприклад, родильні, весільні, поховальні обряди повязані з реальною подією в життєвому циклі людини то в обрядах ініціації ситуація зламу старої соціальної позиції та пошук нової створюються штучно.

М.В. Тендрякова також зазначає, що вікові ініціації орієнтовані на біологічний вік людини досить умовно, і виділяє так звані пубертатні обряди, які, на її думку, помилково прирівнюються до вікових ініціацій. Тут можна простежити певну закономірність: чим менш розвинутою є спільнота, чим більш наближеною до первісного стану вона є, тим більшою є міра посвячення в певні таїнства під час ініціації, і навпаки, чим розвинутіший соціум, тим менший ступінь сакралізації обряду, тим більше елементу гри в ньому.

Наприклад, реальний вік у аборигенів Австралії ніяким чином не є приводом для допуску людини до тих або інших священних церемоній або для звільнення від тих або інших харчових заборон, що входять до ініціацій. Відомі чоловіки, котрі до глибокої старості не були посвячені в найбільш значущі релігійні обряди та так і померли, не увійшовши до групи старших. А деякі юнаки, що рано проявили свою кмітливість, швидко засвоїли племінні закони, міфи, пісні, посвячувались в релігійні тайни вже тоді, коли їх однолітки тільки вступали на шлях посвячення. Іншими словами, час або ще не час юнакові вступати на шлях ініціацій – питання не стільки віку та фізичної зрілості, скільки того, чи гідний він тих таїн, які йому відкриються. І водночас, у східних слов’ян ініціаційна обрядовість часто певною мірою секуляризується, прив’язується до циклів природи та залежить лише від віку посвячуваного, а не від його здібностей.

 

Дитячі колискові

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Значення колискових пісень

Свій внесок у формування системи етнічних еталонів і цінностей роблять також колискові пісні. Марійська мати, наприклад, переконувала свою дитину в тому, що та – невідривна часточка рідної природи: «хай сорочкою буде тобі в’язовий лист», «постіллю твоєю буде липовий лист», «хай батьком твоїм буде заяць-русак», – співала вона немовляті. На думку О.Вєтухова (1892), польські колискові сприяють формуванню дитини набож­ної (мати у них постійно просить дитині благословення божого) та схильної до життєвих розрахунків (серед колискових багато пісень-лічилок), перські – закріплюють підлегле становище жінки. Великорос же постає «у пісні своїй веселуном, балагуром та жартівником», не байдужим, однак, до матеріаль­ного боку життя настільки, що навіть у мріях про майбутнє щасливе життя дитини золото посідає чи не найперше місце.

…Ты как вырастишь большая,
Будешь в золоте ходить,
Чисто серебро носить,
Мамушкам, нянечкам
Обновочки дарить
.

Українські ж колискові, як зауважує О.Вєтухов, акцентують увагу маленького слухача переважно на іншій системі суспільних цінностей. Вони майже не розповідають «про багате, розкішне життя без праці». Фізичне здоров’я («і в ручки, і в ніжки, і в голівоньку трішки»), «добра година та щастя» – ось усе необхідне для особистого добробуту українця, ось усе те найкраще, чого бажає мати своїй дитині в особистому, підкреслимо, плані. Українські колискові містять ще величезний шар соціально-етичних еталонів і настанов.

«Суспільні інтереси у малоросійських колискових виходять на перший план. У малоросійських піснях усіх розрядів сімейне щастя поставлене вище особистого, громадському ж добробуту віддається в жертву і перше, і друге. Ідеал, що його малює (у колисковій) малоросіянка, відрізняється моральною широтою.

Бодай спало – не плакало,
Бодай росло – не боліла
Голівонька і все тіло, –
Отцю, матці на втішеньку,
Добрим людям на услугу
» (О.Вєтухов, 1892).

У колискових, і українських зокрема, особлива увага приділяється засудженню пороків і спрямуванню дитини на засвоєння бажаних якостей:

А-а, коточок,
Украв у баби клубочок,
Да поніс Галі,
Положив на лаві,
Стала Галя кота бити,
Не вчись, коте, красти ,
Да учись робити.

Головний герой більшості українських, білоруських і російських колискових – кіт, котик, колись – майстер на всі руки, приклад працьовитості та господарювання. Немає такої роботи, яка була б йому не під силу, стверджує колискова:

Ой ти, коте рябку,
Ти вимети хатку… (вар.:
«Ти скопай нам грядку«)
А ти, коте сірий,
Та вимети сіни…
А ти, котик рудько,
Та витопи грубку,
А ти, котик чорний,
Та сідай у човен,
Лови рибки повен…

Він пасе корову і косить сіно, ходить на «торжок» і дивиться за дітьми, робить безліч необхідних справ, а дитина, слідкуючи за мандрами смугастого (чорного, сірого) штукаря, не тільки ознайомлюється з переліком потрібних хатніх робіт, але й отримує позитивну установку на їх виконання, засвоює фундаментальну соціальну цінність. Не випадково, що горяни про нікчемну людину кажуть: «Мабуть, мати не співала над його колискою».

Як і слов’янські матері, африканські жінки співають своїм дітям колискові. Проте, як зазначає етнолог М. Бутовська, зміст цих пісень інший. Під час експедиції до північної Танзанії (2007) вона досліджувала колискові пісні східно-африканського народу датога. Співаючи, туземка перераховує всі труднощі, з якими вона зіткнулася, доки ходила вагітною, і хвилювання про долю дитини. Вона розповідає, як ходить для неї кожен день за водою, доїть зебру і готує їжу сім’ї, а її оберігає від небезпеки і дбає, щоб вона здобула більше худоби, коли виросте. Вона співає, що поки не нарікає на чоловіка і його рідню, він її не б’є і ставиться до неї добре, і вона сподівається, що син також буде поводитися доброчинно в дорослому житті та буде пам’ятати, як мати піклувалася про нього і любила. Таким чином, мати дає установку про те, яким є батько дитини. Якщо жінка нарікає на чоловіка, її скарга спрямована на те, щоб пристидити його й примусити поводитись адекватно. А оскільки докір висловлюється в колисковій, то він вже не може розглядатися як пряме звинувачення на адресу чоловіка і не може слугувати (офіційно) приводом для чоловічого невдоволення. Специфіка датогських колискових ще й у тому, що вони є індивідуальними й створюються для кожної дитини окремо. Не існує двох однакових колискових.

Обрізання як ініціація

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Обрізання як ініціація

Численними є культури, в яких за статевою зрілістю настає ініціація. Такі ініціації розрізняються за культурами та статями, наприклад, за тривалістю, ступенем формалізації та змістом. У межах ініціацій знаходиться обрізання. Поняття “обрізання” слід розуміти як збірне поняття, що охоплює оперативне втручання різної ступені складності у статеві органи дівчат та хлопчиків. Мотиви цього містяться в культурних традиціях. Втручання, в залежності від культури, можуть бути від малих ушкоджень до складних оперативних змін, які в окремих випадках призводять до каліцтв, наприклад при дефлорації дівчат.

Головка пеніса у дітей прикрита складкою шкіри. У дорослих ця складка значно зменшена. Хірургічне видалення цієї складки має назву обрізання (циркумцизія). Воно, звичайно, здійснюється в ранньому дитячому віці і має ритуальне значення у євреїв, мусульман та християн-коптів.

Давньоєгипетський папірус із зображенням обряду обрізання

Обрізання практикувалось ще в стародавньому Єгипті, до того, як воно було введено у євреїв, як частина Божого заповіту з Аврамом, як це записано в книзі Буття 17:11-13:

І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною й поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого. Щодо обрізання, – нехай буде обрізаний уроджений дому твого й куплений за срібло твоє, – і буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним”.

Іван Хреститель і Ісус Христос були обрізані згідно з цим заповітом.

Серед більшості християн обрізання не має релігійного значення, але воно не є забороненим. Християни звільнені від необхідності обрізання викупною жертвою Ісуса Христа, як про це говорили апостоли Петро (Дії 15:10) і Павло у посланнях до римлян (Рим. 4:9-12) та ефесян (Еф. 2:14-18) (1). Єдиним виключенням є християни-копти у Єгипті та Ефіопії, де роблять обрізання дітям перед хрещенням.

У мусульман обрізання не вимагається Кораном, а йде від прикладу пророка Магомета, що, як вважають, був нащадком Кедара, сина Ізмаїла, що був старшим сином Авраама. У багатьох під-Сахарських племен Африки обрізання є важливим ритуалом посвячення підлітків і має подвійну мету: як перевірка сміливості та витривалості, і як видима ознака того, що дитина стала чоловіком.

В наш час обрізання часто проводять з гігієнічною метою у немовлят, а також при необхідності усунення вроджених виродливостей. Медичне значення цієї операції (за виключенням виродливостей) не є безсумнівним. З одного боку, є деякі вказівки, що це зменшує ймовірність раку пеніса у подальшому житті, а також менший ризик раку шийки матки у жінок, що живуть статевим життям з обрізаними партнерами. Урологи стверджують, що обрізані чоловіки менше хворіють на інфекційні хвороби сечових органів, а також мають менший ризик зараження венеричними хворобами. З іншого боку, педіатри вважають, що безпосередній ризик цієї операції набагато перевищує можливі позитивні наслідки у майбутньому. Батьки приймають рішення про обрізання своєї дитини, виходячи з емоційних, соціальних, релігійних та медичних міркувань. В наш час значна кількість новонароджених чоловічої статі піддається обрізанню. Наприклад, у США в 1979 році це було зроблено у 68% новонароджених хлопчиків, а в 1985 році – у 59%.

Міні-маніфестація під час форуму Американської асоціації педіатрів: «Крайня плоть не є вродженим дефектом», «Обрізання: чиє тіло, чиї права? Залиште вибір йому!»

Магічно та реально тільки обрізання підтверджує в деяких культурах повноліття. Це означає, що необрізані не мають правового, соціального та господарського статусу. Типовою є розповідь Нельсона Мандели, який сам був з культури кхоза (Південна Африка): йому зробили обрізання, і миттєво, за ритуалом, він став чоловіком. А якщо б йому не зробили обрізання, він не міг би одружитися з жінкою культури кхоза, не міг би отримати спадку і не міг би проводити ритуали.

Немовлята: тілесні трансформації

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Ритуалізація тілесних трансформацій дітей

На все подальше життя – як на фізичні його аспекти, так і на суто психологічні – впливали різноманітні деформації тіла, поширені в різних етнічних групах. Так, добре відомі деформації черепа, якому залежно від традиційних уподобань ще в ранньому дитинстві надавалася певна форма. Зокрема, у таджиків і дагестанців красивою вважалася кругла голова й існували спеціальні пристрої для втілення цих уподобань. У таджиків для цього слугувала традиційна колиска – «гавора», у верхній частині заповне­ного просом тюфячка якої, тобто там, де міститься голова дитини, робили спеціальне заглиблення. Це надавало їй круглої, брахіцефальної форми. У дагестанців такої мети досягали за допомогою спеціальної шкіряної пов’язки (зараз її роблять із тканини). Голову новонародженого перев’язували по чолу такою пов’язкою і носили до 1-2 років.

Плоска форма черепа була поширеною в Лівані, що, як вважається, було пов’язано з тугим сповиванням і нерухомістю голови, постійним лежанням на спині. У деяких народів Меланезії перевага надавалася конусоподібній формі голови. Так, у південній частині острова Малекула для цього використову­вали чорну фарбу з обпаленого плода дерева «нааі молеі», якою фарбували голову дитини, плетену конічну шапочку і мотузку з кори дерева «німангар». Практично одразу після пологів подрібнювали паростки певного сорту бана­на і цією масою обмазували голову дитини для більш щільного прилягання шапочки, потім зверху натягали шапку й туго обв’язували її мотузкою. На жаль, інформація про те, як довго дитина підлягала цій процедурі, відсутня.

Крім деформації черепа у деяких народів практикувалася деформація ніг. Вона могла бути мимовільною (як, наприклад, у немовлят в Кореї через по­стійне носінням дітей на спині) або спрямованою (як у дівчат деяких східних країн в зв’язку з уявленнями про маленьку жіночу ніжку як ідеал краси).

У більшості народів світу дітям уже в ранньому віці проколювали вуха (особливо, дівчатам). У деяких етнічних груп, зокрема у давлатзаєв і пуштунів Пактії (Афганістан) ця операція супроводжувалася обов’язковим проколюванням і крил носу (для носіння прикрас пізніше, коли діти підростали). До пізніших трансформацій власного тіла належать обряди обрі­зання, дефлорації, татуювання та ін., досить поширені в певних культурах.

Немовлята: норми поводження

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Традиційні уявлення про норми поводження з немовлятами

На формування соціально опосередкованої діяльності значною мірою впливають також традиційні уявлення про норми поводження з дитиною. Європейська культурна традиція виходить з того, що максимально суворої дисципліни потребують молодші діти, тоді як з віком, чим більш дорослими вони стають, тим слабшими мають бути й міри впливу на них, дедалі більшої самостійності належить надавати їм. Дуже суворим, аж до покарання, є виховання в багатьох ісламських народів, зокрема турків, персів, афганців, курдів. Так, за спостереженнями дослідників, в перші місяці життя афганські батьки взагалі не сприймають дитину як живу істоту: ставлення матері (мур) до немовляти дуже байдуже, принаймні зовні, а що стосується батька (плор), то він тривалий час не відчуває до дитини жодних теплих почуттів, а лише байдужість і роздратування тими незручностями і обмежен­нями, які спричинила поява новонародженого. Характерне таке спостере­ження етнографів у Туреччині: коли дитина падає й розбиває коліно чи голову, батьки на це майже не реагують, а міри вживають тільки в разі серйозних травм, що загрожують життю. Ставлення батьків до своїх чад змінюється лише з часом і дуже повільно: спочатку мати стає дедалі лагіднішою до дитини, потім – коли малюк вже починає ходити – виникає почуття прихильності й у батька.

Деякі, як наприклад, племена чагга (Африка), нгадха (Індонезія) та квома (Нова Гвінея), застосовують грубі, іноді садистські, покарання для дітей. Так наприклад у чазі для покарання садять у клунок зі пекучою кропивою та з відразливими тваринами. Цей клунок вішають над вогнищем, щоб дитина дихала цим димом. У нгадсі неслухняних дітей б’ють батогом, за повільність їх прив’язують на цілий день, а за крадіжку – зв’язують руки за спиною. Дитина має спати роздягнутою та неприкритою, якщо вона не хоче принести воду, дрова чи харч для тварин. У той же час в матеріалах з дослідження культур є й інша крайність: культури, в яких не спостерігається фізичне покарання дітей. Це стосується, наприклад, африканських племен шиллук і вадирики та північно-американських інуїтів.

З іншого боку, в традиціях деяких народів обов’язковим є пестування дитини вже з перших днів її життя. (Порівняйте з попереднім спостережен­ням: в племенах манус, арапеш і багатьох інших, за одностайним визнанням дослідників, мати в перші місяці – «раба дитини». Вона не залишає її ні на секунду і в будь-який момент готова дати їй їсти, пити, захистити і зігріти. Коли мати спить, дитина поруч з нею і завжди відчуває материнське тепло – як у переносному, так і в прямому значенні. Плач чи крик немовляти – це трагедія для матері, й вона намагається не допустити їх. Тепле тіло матері, її лагідний голос, постійні пестощі й ігри – усе це, за М. Мід, дає дитині відчуття повної безпеки, сприяє її фізичному і психічному розвитку, накладає на них певний відбиток). Японці, малайці, сінгали також надають малюкам щонайбільше свободи, майже не карають їх і не обмежують. Дисципліна, і вельми сувора, започатковується тут пізніше, в міру того, як дитина виростає і засвоює норми й правила поведінки дорослих членів суспільства. Порів­няння цих двох основних стратегій виховання, а також розгляд співвідно­шення заохочень і обмежень у них має велике значення для розуміння форму­вання соціально опосередкованої діяльності в суспільстві та її специфіки.

Немовлята: способи сповивання і носіння

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Немовлята: способи сповивання і носіння

Однією з найважливіших форм етнопедагогічного втручання в життя немовляти є традиційна форма сповивання, яка може сприяти або навпаки на тривалий час затримати розвиток рухової активності дитини. Так, у яванців і пенджабців дітей майже не сповивають. Протилеж­ний по суті принцип сповивання дітей в Лівані, де й зараз поширені тради­ційні колиски-качалки певної конструкції. Немовля в ній настільки туго спо­вите, що не може поворухнути ані рукою, ані ногою. Замотаний у довгу смугу тканини (кафулія), малюк нагадує пакет. Більше того, спеціальною стрічкою дитину прикріплюють до плоского дна колиски. Таке пристосу­вання дає змогу надовго залишати дитину без нагляду. Навіть зараз так можуть сповивати дітей до 12 місяців.

На етнічну специфіку рухової активності в цей період активно впливає також спосіб носіння дітей. Крім звичного для нашої культури способу носіння на руках біля грудей, досить поширеним є носіння на стегні (яванці, індійці-пахарі та ін.), на спині (корейці, іфугао), на животі в позі жабеняти (сінгали Шрі-Ланки) та ін. У деяких народів (зокрема, таджиків) у традицій­ній системі виховання було чітко розписано, коли й яким способом треба носити дітей. Ці правила діють і зараз.

Способи сповивання, носіння та існуючі тради­ційні уявлення про фізичний і психічний розвиток дитини позначилися на формуванні діяльності, опосередкованої різними формами рухової активно­сті. В результаті з розвитку дитини могли випадати певні етапи (як, напри­клад, повзунковий період у яванців) або формувалися рухові навички та вміння, нехарактерні для дітей інших етносів (так, діти-манус грудного віку вже можуть плавати; у монголів дітей у 1,5-2 роки вже саджають на коня і вони набувають навичок верхової їзди тощо).

Більше того, навіть формування такої рухової активності, якої не мина­ють діти жодної культури (наприклад, ходіння), має етнічну специфіку залеж­но від певних народних уявлень. Так, є культури, в яких розвиток навичок ходіння активно стимулюється дорослими (для цього в різних культурах використовують свої, іноді дуже своєрідні прийоми і пристрої); є культури, в яких до формування цих навичок ставляться індиферентно, вважаючи, що, коли дитина сама набуде необхідних сил, тоді це вміння і сформується (паха­рі, манус); в деяких культурах активно перешкоджають формуванню цих на­вичок до певного терміну (зокрема, згідно з традиційною японською систе­мою виховання, діти не повинні вчитися ходити до року і мати повинна при­пиняти будь-які спроби дитини в цьому напрямку, бо це небезпечно. І тільки зараз популярні журнали провадять роз’яснювальну роботу серед жінок, привчаючи їх до думки, що дітей можна і потрібно вчити ходінню раніше). Засоби пересування матері з дитиною змінюються в залежності від клімату: у великому клунку на спині (ескімоси в Арктиці) чи на стегні у широкому поясі (пігмеї в Конго).

Періодизація віку: культурна специфіка

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Періодизація віку: культурна специфіка

Період дитячості й раннього дитинства охоплює період від народження до 2-х років життя. Через те що в традиційних культурах дітей годують груддю до віку, коли вони починають ходити, то 2-3-річні діти не сприймаються нами як груднички”. Через значення цього періоду для дитини з точки зору певної культури, – народження, а також вагітність є релевантними по відношенню до виховання.

Дитинство” охоплює довгий період часу: від самостійного ходіння (близько 2-х років) до настання статевої зрілості (11-15 років). Таким чином, поняття охоплює поділ на раннє дитинство” до початку отроцтва” в розумінні сучасних психології та педагогіки розвитку. Ця розмитість різних періодів часу проявляється як необхідна умова для того, щоб урахувати неточні з точки зору науки про виховання дані в монографіях про народознавство. Це відбувається, коли враховуються чітко окреслені етапи розвитку дитини (початок ходіння, статева зрілість).

Юність охоплює, для порівняння, період часу від статевої зрілості до настання повноліття. Обидва відрізки часу – початок і кінець – добре проглядаються. І все ж таки ці відрізки часу дуже змінюються у зв’язку з культурою й статевим вихованням. У дівчат фаза зростання настає раніше, ніж у хлопчиків. У деяких давніх культурах немає постпубертативного відрізку часу, який характеризує юність, бо із закінченням пубертативності й наступного за нею періоду повноліття не настає рубіжний рівень.

Якщо дивитися на проміжок часу від статевого дозрівання до вступу до шлюбу на матеріалі культур, то спостерігається розбіжність, яка досягає, як правило, від кількох місяців до кількох років. Якщо порівнювати з однаковими чи подібними критеріями період юнацтва в нашому сучасному суспільстві, то ця фаза юнацтва, яка охоплює в традиційних культурах максимум кілька років, збільшується до 10 років у нас, з точки зору першого власного досвіду як критерію фактичної самостійності.

Настання статевої зрілості оцінюється в традиційних культурах, як правило, позитивно та святкується відкрито. У племені вадірікі, наприклад, менструація дівчат супроводжується співами матері; у племені зулу хлопчики отримують від батька спис як знак мужності. Існують певні звичаї, при яких, наприклад, жіночі ознаки втрати цноти під час менструації вивішуються та обдаровуються. У деяких культурах наявні нечисленні приклади, які не оцінюють настання статевої зрілості ні позитивно, ні негативно. Також статева зрілість має специфічні за статевими ознаками наслідки. У деяких культурах дівчина може вийти заміж одразу ж після настання менструації, наприклад у пігмеїв. Наслідком є те, що тут відсутній вік юнаків або він триває декілька місяців, бо із заміжжям дівчина стає дорослою. У багатьох культурах наявні факти виховання дівчат як хлопчиків. Загалом воно триває кілька років і завершується заміжжям.

У хлопчиків вік одруження значно вищий, до того ж, на відміну від дівчат, вони самі визначають статеву зрілість. У юнаків тут проявляються різні критерії з точки зору культури. У давніх культурах, наприклад у ескімосів або пігмеїв, юнак повинен на доказ здатності одружитися вбити великого звіра: антилопу – у конголезьких пігмеїв або тюленя – в ескімосів. З весіллям пов’язаний так званий “викуп”, який повинен зробити наречений.

Вшанування породіллі й новонародженої дитини

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Вшанування породіллі й новонародженої дитини

Сьогодні ми звикли до того, що одразу після повернення з поло­гового будинку до родини приходять родичі й друзі, вітають з народженням дитини й активно спілкуються з матір’ю й немовлям. Але такі традиції також не є універсальними. У багатьох народів дитина після народження деякий час перебуває в ізоляції, спілкуючись тільки з чітко визначеним колом осіб. Так, на островах Танга немовля перебуває в ізоляції разом з матір’ю впродовж 6 місяців. Будинок, де вони живуть, закритий для інших людей спеціальними знаками. Навіть після закінчення терміну ізоляції відвідування дитини не заохочується й дозволяється тільки в спеціальний день знайомства з нею і тільки за певну платню. На острові Мота новонароджений перебуває в ізоляції разом з обома батьками, а на Яві коло людей, з якими він спілкується, в перші місяці обмежується матір’ю й бабусею по матері. Зрозуміло, що все це накладає певний відбиток на його психічний розвиток і формує певні уявлення, які свідомо чи підсвідомо впливатимуть на його поведінку в майбутньому.

На Україні повсюдно побутували звичаї вшанування матері й новонарод­женого, що мали назву «родини», «одвідки», «радосник». Окремі елементи звичаю мають локальну специфіку в різних етнорегіонах у частуванні гостей, врученні подарунків, примовляннях тощо.

Згідно з віруваннями селян, маленька дитина дуже вразлива до появи чужих людей, і тому варто було дотримуватися певних правил при спілку­ванні. Трималися на віддалі від немовляти, не зловживали надмірною увагою, захвалюванням, бо все це могло зашкодити її здоров’ю. У цих віруваннях бачимо, насамперед, раціональне зерно народної мудрості, адже й офіційна медицина радить утримуватися від зайвих контактів новонародженого зі сторонніми на період його адаптації з середовищем. Вважалося, що і породіллю, і дитину в цей час легко зурочити, а тому їх конче оберігають, завішуючи простирадлом від очей не тільки чужих, а й своїх. Також не дозволялося входити в хату, де є немовля, у певному фізіологічному стані (під час місячних), бо дитина покриється виразками. Коли родичі, сусіди на другий чи третій день після родів йшли відвідати породіллю, то мали при першій зустрічі сказати певні заклинання. Зайшовши у хату і привітавшись, примовляли «нівроку». При цьому мали спочатку подивитись, щоб не наврочити немовля, на кінчики своїх нігтів або на стелю. В українців Холмщини, Підляшшя, Полісся, Волині від зурочення у непомітному місці прив’язували грудочку солі в полотнині. Породіллю вітали такими словами: «Нехай вам Бог годує, щастя й долю готує, батькові, матері на потіху, людям на услугу». Або ж: «Дай, Боже, Вам сина (дочку) щасливо згодувати, потіхи си дочекати, а Вам щасливо з постелі встати!»

Вагітність: звичаї та обряди

© МИКОЛА МАХНІЙ КРОСКУЛЬТУРНА ПСИХОЛОГІЯ ДИТИНСТВА

Звичаї та обряди, пов’язані з вагітністю

Серед українців й інших народів світу, до початку XX століття широко зберігалися й побутували вірування про таємничий зв’язок ще ненародженої дитини із вчинками вагітної жінки. Існували заборони, які повинні були захистити дитину від вроджених фізичних і розумових вад. У сім’ї для забезпечення здорового спадкоємця старші жінки ретельно слідкували, щоб майбутня мати (а часом це переносилося і на батька) дотримувалася усіх правил-рекомендацій, що регулюють її харчування, одяг, працю, форми взаємовідносин з близьким і навколишнім середовищем.

Вагітність не заважає Кармі Чакон виконувати обов’язки міністра оборони Іспанії

Українці вірили, що майбутня мати не повинна шити у свята й неділю, щоб не «зашити дитині очі», не може переступати через війя воза, або «воловоди» (мотузка, за яку водили запряжених волів), щоб пуповина не обмоталася навколо шиї дитини. В сім’ї наказували молодій жінці нічого не брати без дозволу, аби дитина не стала злодієм, не дивитися на пожежу, щоб не було червоних плям на личку тощо. Тут очевидні пережитки гомео­патичної магії, в основі якої лежить закон подібності, що, власне, було притаманним багатьом народам світу.

Так, шани Бірми вважають, що душа дитини входить до тіла матері через 20-30 діб після зародження нового життя. Її приносить на землю особливий дух, а проникає вона до тіла жінки разом з рослинною їжею, тому в цей період жінці забороняється їсти м’ясо, а також мед, солодке й гостре.

Багато табу щодо харчування існує для вагітних жінок у лао – найбільшого етносу Лаосу; їхнє порушення може негативно позначитися на жінці, її дитині та близьких. Так, згідно з народними віруваннями, вагітній жінці не рекомендується вживати продукти бджільництва (дитина буде неспокійною, як бджола), деякі види коренеплодів, гарячі напої; пологи можуть бути важкими, якщо майбутня мати включить до свого раціону деякі види баклажанів, цукрову тростину та деякі інші продукти, тому їх також на цей період виключають з ужитку.

Кількість харчових табу, як правило, зростала в міру наближення часу пологів, причому нерідко поширювалися також на чоловіка. Більшість цих табу мала певне символічне переосмислення. Так, на острові Санта-Ісабель (Меланезія) жінка під час вагітності не повинна їсти з’єднані плоди, тобто плоди, оболонка яких вкривала дві серцевини, бо інакше вона могла народити близнят. Згідно з народними поглядами, не можна та­кож вживати горіхи, шкаралупа яких настільки тверда, що її можна розбити тільки каменем, а також таро, ще не покрите листям – в обох випадках пологи могли бути важкими. Вагітна жінка уникала вживати ті сорти бананів, коріння яких міцно тримається в ґрунті. Заборонялося також їсти все в’язке. Не можна було їсти рибу, зловлену на гачок, бо при наступному використанні мотузка, до якої він був прив’язаний, могла обірватися, а риба зірватися, – це також символічно переосмислювалося як порушення зв’язку матері й дитини.

Крім певних обмежень у традиційному харчуванні, що запроваджува­лися для вагітних у більшості народів, деякі етнічні групи встановлювали для жінок більш детально розписану дієту або певні рекомендації щодо того, що треба їсти. Такі поради могли містити в собі раціональне зерно (згадаймо, зокрема, рекомендації щодо насичення харчування вітамінізованою їжею або продуктами, що містять кальцій), а могли бути побудовані на якихось ірраціональних традиційних віруваннях (так, батаки Північної Суматри радили вагітним їсти деревний попіл, щоб очі злих духів бегу, що слідкують за майбутньою матір’ю, стали мутними).

Як зазначалося, вплив на діяльність дитини на цьому етапі може бути пов’язаний з регулюванням не лише харчування матері, а й її поведінки, причому різні культури дуже різняться за цією ознакою: є народи, у яких у період вагітності жінка веде життя, яке нічим не повинно відрізнятися від звичного повсякденного, але є й такі, в системі неписаних правил яких є певні приписи чи обмеження. Наприклад, у іфугао (Філіппіни) вагітним жін­кам забороняється купатися в річці, лежати на спині, знімати вдень одежу, ходити далеко від дому і т.ін., що також може якось позначатися на розвиткові неопосередкованих форм діяльності дитини.

Хоча в культурі українського народу й існували певні звичаї, що передбачали поважне ставлення до вагітної жінки, але умови життя (тяжкі сільськогосподарські роботи) примушували порушувати їх, що нерідко призводило до ускладнень. Роди приймали старші жінки, які володіли певною сумою знань з народної медицини і мали до цього необхідні навички. Так звана баба-повитуха приймала роди від усіх жінок села і була шанована серед односельців.